mariia.horban on Instagram

Ей, Маріє

Ой, та шо тут скажеш

https://www.facebook.com/mariia.horban Similar users See full size profile picture

Report inappropriate content

@mariia.horban photos and videos

Жизнь начинается заново именно так - с картин изверженья вулкана, шлюпки, попавшей в бурю. С порожденного ими чувства, что ты один смотришь на катастрофу. С чувства, что ты в любую минуту готов отвернуться, увидеть диван, цветы в желтой китайской вазе рядом с остывшим кофе. Их кричащие краски, их увядшие рты тоже предупреждают, впрочем, о катастрофе.

2

Залишу це фото тут як нагадування собі, що на найближчі півроку подібне часопроведення заборонене. Ні бокальчика червоного сухого, ні келиху темного пива, навіть без рому чи віскі. Можна хіба що шампанське - і то, дитяче. Як пережити ще один Новий рік, день народження (ну, ви знаєте - грусний празнік) чи Різдво з купою родини, яка питає, коли тебе нарешті хтось візьме заміж - поки що залишається загадкою. А ще на найближчі півроку я не дружу з фастфудом, маринованими огірочками і шоколадом (брат, ну а тебе за що???). Ну, і ще багато з чим. Поки що намагаюся зрозуміти, що мені їсти - бо останнім часом я харчувалася хіба тим, що тепер у бан-листі. Ось що називається "не здружилася з нирками". Ну нічо, мине 6 місяців - і я візьму реванш.

4

Хочу якось сходити в музей. Але якийсь нормальний. От щоб не для галочки, а для себе. Київ, куди?

1

І шо, шо ви знаєте про подтримку? Я - знаю небагато, але навіть ці знання дуже цінні. В моменти, коли ти не на коні, не супергерой і взагалі - далеко не супер, себе самої для повернення на попередні позиції може виявитися мало. Так, ми усі повноцінні і гармонійно складені, але чому наполегливо продовжуємо шукати когось поряд? Підтримка буває різною, звісно. У дитинстві мене лякали, що коли я виросту, більшість друзів зникне. Так буває, мовляв, люди виростають, змінюються і пропадають з твого життя. 23 роки - це ж виросла, вже можна так казати? Але друзів у мене менше не стало, усі мої - надалі зі мною, їхню підтримку я відчуваю через півтисячі кілометрів. Це може бути "чувіха, давай" від друга дитинства, з яким ти більше не живеш у сусідніх квартирах, або найсмішніші мотивуючі підйоби від колишньої однокласниці, яку перші роки навчання терпіти не могла (просто твою прекрасність я розгледіла згодом). Підтримка - це вислуховувати годину про щось, що я вже і так розповідала вчора, але це дуже і дуже важливо (ну звісно), тому треба слухати це знову і знову. Або просто собі лайк від мами у фейсбуці, яка тільки вчиться ним користуватися (щиро сподіваюся, що це була ціла спланована акція зі ставлення мені лайку, а не якась там випадковість). Підтримка - це не завжди про приємне. Це також, попри всі "мені вже краще" і "воно само пройде", заставляти випити ліки, що допоможуть - але ти сама їх не захочеш випити через побічні ефекти. Підтримка - це чемне (або навіть нечемне) вичитування від подруги про незакритий модуль. Зрештою, підтримка не завжди означає потішити чи сказати щось добре - інколи це про чесно визнати, що все погано. "Будь-які стосунки - дружні, любовні, сімейні - це певною мірою використання одне одного, і працює тоді, коли воно вигідне одне одному" - цю фразу сказав мені майстер мого першого і поки що єдиного тату (якось я розповім про це історію або вже блін нарешті наважуся на наступні татуювання). Не знаю, чому я так запам'ятала цю фразу - справа у її сенсі чи просто мозок залишив це замість достатньо болючих відчуттів по ребрах у той самий вечір, але за чотири роки я не знайшла як спростувати ці слова. (Решта в коментарі)

3

На противагу першому дню зими і купі лапатого снігу в стрічці хочеться чогось літнього. Літніх фоток я не знайшла, хіба аж

1

Найулюбленіше своє фото майже трирічної давнини чомусь досітне викладала. Тут я ще богемістка, а не журналістка, і в країні шенгену, а не сьомий день у ліжку. Поза тим, у мене ті самі вигорілі руді кінці волосся і вічно зажмурені очі. Єдине фото, де мені личить жовтий. А віночок тоді забрала в якоїсь австрійської дівчинки, дай їй боженька здоров'я. За місяць мені 23, і я сподіваюся, що більше мені не доводитиметься відбирати віночки. Натомість було б добре більше подорожувати і відкривати щось нове. Я не спішу з таким постом, просто за місяць, коли це буде вчасно і доречно, ви нічого, крім сумного ниття, тут не прочитаєте, от повірте. А сьогодні я просто викладаю фотку з віночком і щиро сподіваюся, що завтра мені вже дозволять покидати мій борщагівський Азкабан.

2

Хочеться моря, а не морозу

0

Я мовчу До тихих затонів своєї душі прислухаюсь Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь Я смутний Я смутний Я смутний Бо щось душу стиска мов кошмар навісний Я веселий Бо в смутку є пелюст невмерлий Я не хочу буть листом осінньо-зотлілим Не хочу про зиму зітхать восени Хочу бути смілим І жду весни (c) На фото - не Львів, але вперше за чотири місяці Львів не хоче мене відпускати. Затримує рідними, дедлайнами, спогадами, їбанутими таксистами, які в останній момент відміняють замовлення, і застудою, яка з кожним днем перед відїздом ставала все сильнішою. Позавчора я в телефонній розмові сказала, що "поїду додому", а не "поїду в Київ". Ну що, все, тепер я вже навіть не знаю, як рідне місто називати. Більше не моє, але все ще прекрасне. Особливо восени. (І так, на фотографії не Львів, мені не було коли фотографувати)

0

В дитинстві я просила бабцю малювати мені зайчиків. Вона малювала: у зошитах, на листках, газетах, навіть старих книжках. Мине років 15 і ми, викидаючи старий непотріб, ще знаходитимемо на форзацах радянських енциклопедій тих зайчиків. Направду, вони були дуже негарні, я навіть раз образилася на бабусю, бо зайчик вийшов зовсім несхожий на мультяшних. Бабусю звали Марія і з четверга я не перестаю думати про неї. 8 листопада їй виповнилося б 82. А сьогодні - шість років як нема з нами. Сестра запропонувала заїхати по дорозі на цвинтар до бабусі. Я не люблю цвинтари - просто не розумію, навіщо ми будуємо місця для оплакування близьких, замість того, щоб згадувати моменти, коли були щасливі і живі Цвинтар у місті дуже великий, і розростається щороку - так само, як і котеджне містечко за декілька сотень метрів. Я заходжу через браму і бачу десятки фотографій на надгробках, деякі знайомі - вчительки з паралельних класів, сусіди, люди в строгих костюмах і білих сорочках. Всі вони тут. Племінник, якого ми не мали з ким залишити і мусили взяти з собою, питає: - що роблять тут люди? - сплять, - кажемо. Проходимо углиб, нові надгробки замінюються ржавими хрестами, а чоловіки на фото тепер не в класичних костюмах, а у військовій формі. До вже зовсім розбитих могил хтось почіпляв візитки гробарів. Бізнес навіть тут. Їх так багато, - думаю, - так багато. Де-не-де пройти зовсім важко - люди хотіли, щоб їх поховали біля близьких і тому вибирали місця просто у проходах. Для чого? Якщо після смерті щось таки є, то чи залежатиме від місця поховання те, чи ви зустрінетеся знову? Нам іти в протилежний край від входу, тому ми йдемо довго, минаючи стільки фотографій знайомих людей. Останніми словами моєї бабці було "якщо щось не так, не ображайся на мене". Я спішила на день народження подруги і зовсім не розуміла, чому вона мені це каже. Через годин я побачу її вже в труні. А потім будуть скандали з родичами, недомовки, але я, як обіцяла, не ображалася на неї. Просто не могла. - бабусі тут сумно? - питає племінник. - якщо ніхто не відвідує, тоді сумно, - кажу. Хоча чому ми їх залишаємо тут, якщо їм може бути тут сумно? Для чого?

3

Фото дворічної давності як ілюстрація того, що вдома навіть світло по-особливому падає. Зробити свіже фото, звісно ж, нема часу.

0

Настрій: слухати Dakh Daughters і сварити себе за те, що нічого не встигаю. Реальність: слухаю Dakh Daughters і сварю себе за те, що нічого не встигаю. Добре, коли твої очікування на вечір справджуються, так?) at Національний Ботанічний Сад імені М.М. Гришка НАНУ

1

Питають якось: "що з тобою доброго було?", а ти їм така: "бухло, бухло, бухло". at Кнайпа Курнаха & Ноїв Ковчег

1

Трошки нормальної осені вам у стрічку at Riga, Latvia

0

Так, годую. Так, кота. Так, босоніж. Так, на пляжі. Так, у кінці жовтня. Що ще? А так, дуже щаслива. Бо поряд - найкращі люди. @brazen_red_face, дякую тобі за все at Одеса

0

Сонце - сліпить, вітер - дує, море - шумить, я - стрьомно виходжу на фотографіях. at Ланжерон

3

Місто моря, місто котів, місто любові, місто найсмачніших бургерів. Я ще повернуся at Ланжерон

1

Серйозно про серйозне Photo by @bektouriskender ❤ at Старая Рига

2

Мамина стіляга, татова сімпатяга (ну майже) at Мистецький Арсенал

0
Next »